Чи можна радіти життю під час війни? Чи не ображаєте ви цим військових?
Тривожний стан та напружена ситуація на фронті змушують нас відчувати провину, якщо якісь значні події чи буденні дрібниці викликають у нас радість. Радіти життю – це нормальна реакція. Навіть у складні часи.
Іноді люди можуть навмисне блокувати в собі радість. Що робити, якщо таке відбувається? Як пережити свою апатію та як подолати тривогу, якщо проживання радості викликає почуття провини? У межах проєкту Dovidka.info Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки дала поради військовий психолог Наталія Зарецька.
-
Чи радіють життю військові? Як це можна робити в складних бойових умовах?
Військовий – така ж людина, як і будь-яка інша людина. І чи радіє він життю?
Звісно, радіє, якщо хоче та якщо може. З початком війни насправді життя не припиняється, воно просто триває в новій реальності. Людина, перебуваючи на військовій службі, продовжує повноцінно жити. Є два моменти, що можуть ускладнити цю ситуацію. Перший, якщо людина травмована, тобто, якщо військовий травмувався й став неспроможним унаслідок тих або інших обставин відчувати радість як таку або не дозволяє собі це робити. І це ситуація, коли він однозначно потребує професійної психологічної допомоги.
А може бути інша ситуація: якщо, наприклад, підрозділ поніс втрати, якщо була якась критична ситуація, і це сумні події, трагічні події, коли в людини ключові емоції – це сум, горе, розпач, лють і ненависть до ворогів, що це спричинили. І тут не до радості, але це теж нормальна ситуація.
Але ще може бути третя ситуація, коли в суспільстві є уявлення, що, поки війна триває, ми не можемо давати собі дозволу на радощі. З точки зору психології це дуже деструктивно. Коли ти живеш під час війни, треба жити повноцінно. Не можна відкладати життя на “після війни”, відповідно, не можна відкладати й радість. Якщо ти її відчуваєш, то дай собі дозвіл її відчути.
-
Із точки зору військових, чи доцільно цивільним радіти життю під час війни?
Радіти не тільки можна, але й треба. Головна задача – ти маєш право проявляти те, що відчуваєш. Більше того, із точки зору профілактики психічних розладів і підтримки психічного здоров’я, треба проявляти всі емоції, які ти відчуваєш.
Блокувати в собі емоції, якими б вони не були, ненормально.
-
Якщо бійця дратують радощі, як допомогти впоратися з образами?
Якщо він розуміє, що його роздратування торкається інших людей, то це привід поспілкуватися з фахівцем, поспілкуватися з психологом і зрозуміти, яка справжня реакція. Можливо, причина буде всередині нього. Можливо, наявні ознаки травматизації. Але є й інший бік. Цей сум чи розпач може бути реакцією на те, що суспільство, яке захищають ці люди, не сприймає війну як свою реальність. Коли військові розуміють, що вони дійсно в дуже складних умовах, перед ними складний і небезпечний ворог, і коли вони бачать в медійному полі прояви того, що люди ігнорують війну, підкреслюють, що їх ця війна не стосується, або висловлюють позицію «я не потрапив на фронт, значить, я не лох» у соцмережах, тоді це зачіпає, і це природно.
А якщо люди просто радіють, повірте, військовий це буде сприймати нормально, тому що це просто радість, це сенс його перебування на фронті, те, заради чого він воює.
-
Як поводитися зі своїми радощами в соцмережах, щоб не ранити військових?
Рецепт дуже простий. 2 пункти. Перший: відчувати всередині себе повагу та вдячність до цих людей. Другий: бути природним і щирим. Люди зчитують повагу та вдячність не тільки словами. Більшу частину поваги нашої до людини ми демонструємо не словами. Тому, якщо ми щиро поважаємо нашого захисника, якщо ми щиро вдячні за ту роботу, яку він робить, вдячністю будуть просякнуті всі наші дії, прояви й дописи. Або вони будуть з урахуванням цього, навіть якщо ми пишемо на іншу тему.
Військові будуть це бачити, вони будуть це відчувати, і це буде дуже сильно стимулювати їх та підтримувати виконання ними військового обов’язку.
-
Зовсім не радієш життю. Це нормальний стан?
Якщо людина в стадії горя, якщо вона щойно пережила якісь дуже складні трагічні події, то може бути така ситуація, що в неї настільки домінують інші емоції, що радощів вона природно не відчуває. Тому що подія була дуже складною. Але такий період не може тривати вічно, місяцями. Поступово людина виходить із того. Якщо людина з такого стану не вийшла, це привід звернутися до фахівця – психолога або до психотерапевта. Причому зробити це негайно або чимшвидше.
А коли, наприклад, у людини не трапилося якоїсь трагічної події, очевидної, коли ця подія сталася давно, а людина не може з неї вийти – це однозначно привід звернутися до фахівця.
Ще може бути така ситуація, що людина собі поставила блок на відчуття радості. Коли людина зіткнулася зі звірствами окупанта, звірствами агресора, слава Богу, що не особисто, але вона розуміє, що це відбувається в її країні. То така подія може травмувати людину, навіть якщо вона не стала безпосередньо жертвою чи свідком воєнних злочинів.
І тому звертаюся до всіх, у кого є така установка: життя триває далі, ми мусимо жити далі для того, щоб перемогти агресора. Метою агресора було нас налякати, щоб ми почали боятися, щоб ми почали сумніватися у своїх силах і перестали радіти. Життя триває. Подивіться, яка в нас армія, які в нас «мемні сили України», вони на будь-яку подію, на будь-який новий виклик реагують шаленою кількістю дуже дотепних мемів, які підтримують нас морально. Ось це наша справжня реакція.
Тому дозволяти собі радіти – це не тільки доцільно, не тільки корисно для здоров’я, але це дуже ефективно з точки зору морального духу країни та нації, відповідно й Збройних сил України. Це внесок в обороноздатність нашої держави.
